Uilleam Blacker

Translated by Uilleam Blacker

1. vox / vox

   

   

   ENGUKR

   yes yes that’s just how I want to speak, as though into an elevator shaft

   I want to speak like a woman who burns a pile of old paper in the street 

   and the flame dances but you can’t see her face

   I want to speak like a woman without a face without a body

   a woman like headlights illuminating the wall

   flitting and disappearing and touching no one

   but making everything in the room visible for a moment

   I want to speak the way you’d speak into a keyhole or crack in a brick wall 

   I want to float without falling like a plastic bag on the wind

   that rises to the sixth floor and then to the ninth

   this is how the air flows between the buildings

   this is how we flow between the walls

   unseen we wake up unseen we fall asleep

   unheard we cry whisper speak

   in bathrooms kitchens fire escapes

   balconies dark stairwells

   this is how I want to speak

   like a flash of fire on the sea in the night 

   like a woman singing drunk in the street 

   as though no one can hear

   but god

    

   This poem was published in Words Without Borders in 2023

   Translated by Uilleam Blacker

   так так саме так я й хотіла б говорити як у шахту ліфта

   як говорить жінка що палить на вулиці купу старого паперу

   полум’я танцює але її лиця не видно

   я хотіла б говорити як жінка яка не має лиця не має тіла

   жінка схожа на світло автомобільних вогнів на стіні

   що пробігає й зникає не зачіпаючи нікого

   тільки в кімнаті на мить стає видніше

   я хотіла б говорити як говорять у замкову шпарину у тріщину в цегляній стіні

   хотіла б летіти й не падати як несена вітром пластикова торбина

   що здіймається до шостого потім до дев’ятого поверху

   це так тече тут між будинками повітря

   це так течемо між стінами ми

   небачені прокидаємось небачені засинаємо

   нечутні кричимо шепочемо говоримо

   у ванних на кухнях на пожежних сходах

   на балконах у темних під’їздах

   саме так я й хотіла б говорити

   як спалах нічного вогню над морем

   як жінка що співає ідучи вулицею п’яна

   так наче ніхто не чує

   тільки бог

2. alisa grows up / аліса виросла

   

   

   ENGUKR

   alisa has grown up now the rabbit’s house is smaller than alisa now alisa 

   squeezes her ribs with her elbows and tries not to breath
   because if you breath in you’ll inflate like a balloon and burst
   if you breath out you’ll turn into a tiny spot and disappear 

   now alisa is too small even for herself and too short
   we all know what happens to those whose legs
   dangle off the end of childhood beds we all lay
   silent in the darkness trying to fall asleep and feeling
   the weight of life on ourselves like the weight of another’s duvet 

   the weight of life on ourselves like the weight of a stranger’s body 

   now that alisa has opened the box with the secret she 

   no longer sleeps no longer cries no longer bleeds 

   alisa has grown up and has walked out of her body 

   she lifted the lid of the box of her body and found 

   nobody there she grew through 

   her own roof as a rowan tree she broke 

   the shell of the egg and spilled out
   she crunched the nut
   of herself and now 

   her mouth tastes bitter 

    

   i said alisa
   i refuse to play your games 

   i’m no longer a girl 

    

   i’m clink 

   i’m clank 

   i’m smoke 

    

    

   This poem was published in NELLE in 2023

    

   Translated by Uilleam Blacker

   аліса виросла тепер будиночок менший за алісу тепер аліса

   ліктями підпирає власні ребра намагається не дихати

   бо якщо вдихнути надмешся як повітряна куля і луснеш

   якщо видихнути перетворишся на цятку і зникнеш

   тепер аліса затісна сама для себе закоротка

   всі ми знаємо що буває з тими чиї ноги

   звішуються з дитячого ліжечка всі ми лежали

   мовчки у темряві намагаючися заснути відчуваючи

   вагу життя на собі як вагу чужої ковдри

   вагу життя на собі як вагу чужого тіла

    

   тепер коли аліса відкрила скриньку з секретом вона

   більше не спить більше не плаче не кровоточить

   аліса виросла й вийшла зі свого тіла аліса

   відкрила віко над скринею власного тіла а там

   нікого вона горобиною проросла

   крізь власний дах пробила

   шкаралупу яйця і витекла

   геть розкусила

   горіх себе тепер

   їй гірко у роті

    

   я сказала аліса

   відмовляюся грати у ваші ігри

   я більше не дівчинка

    

   я тиньк

   я дзеньк

   я дим

3. alisa’s scars / шрами алісо

   

   

   ENGUKR

   scars alisa make a girl a girl

   without scars you’re a tabula rasa your battles
   are not even begun and so are worse than lost your hands 

   without those bruises without those fine cuts are not hands 

   but birds’ feet weak unable to hold onto anyone or anything 

    

   alisa
   scars make a girl a woman
   where it’s thin that’s where it tears alisa and where it heals 

   and where the blackness gets in and dwells in us like in the bowels of a stove 

   anxiety ferments in us
   in dark jars a murky sleepless brew
   whoever drinks it will wander oblivious laughing
   tripping over their own shadow and crying
   not daring to breathe without you alisa
   but you but you

    

   scars alisa make a girl a devil
   a landslide a plague a hundred-headed hydra 

   a deus ex machina a roiling river in springtime 

   foam on the lips a rusty needle
   a beast’s yellow eye a beast’s yellow fang
   a long starless night
   a whizz a hiss a curse 

    

   scars alisa 

   always hurt alisa 

    

    

   This poem was published in NELLE in 2023

   Translated by Uilleam Blacker

   шрами алісо роблять дівчинку дівчинкою

   без шрамів ти табула раса битви твої

   не почато а отже гірше ніж програно руки твої

   без цих синців без цих тоненьких порізів не руки

   а лапки пташині безсилі не здатні нікого й нічого втримати

    

   алісо

   шрами роблять дівчинку жінкою

   де тонко там і рветься алісо там і гоїться там і

   оселяється в нас чорнота як у череві печі там

   бродить у нас неспокій

   в темних дзбанах каламутна безсонна брага

   хто нап’ється той без тями блукатиме реготатиметься

   через тінь свою перечіпатиметься плакатиме

   без тебе дихати не смітиме алісо

   а ти а ти

    

   шрами алісо роблять дівчинку чортом

   лавиною чумою стоголовою гідрою

   богом із машини здибленою рікою навесні

   іржавою голкою піною на губах

   жовтим звіриним оком жовтим звіриним іклом

   довгою ніччю без зірок

   тінню різзю віссю

    

   шрами алісо

   завжди болять алісо

4. nothing is going to happen to us / з нами нічого не станеться

   

   

   ENGUKR

   alisa have you realised now that no harm will come to us

   that nobody will block our way in this dark alley

   that there was no need for your mother to spend half the night

   calling your friends

   and we will wake up in the morning alive and well

   maybe just a little older a little sadder

   unfortunately no wiser

   did you know alisa?

    

   alisa it looks as though that shotgun hanging on the wall

   will no longer be able to shoot us in the face and so

   it is no longer fitting for us to be startled by the light by too much air

   let’s instead be careful square flat as we walk above the thunderous

   hell of laughter above the fiery chasm of love

   let’s breathe evenly hold our backs straight and avoid

   looking down

    

   see now I’ve begun to understand

   that others will leave us but that we will stay here alisa

   and only the heads of burs we lopped off with our wooden swords

   year on year grow back this hundred-headed hydra of life

   laughs with its flowering jaws in the face of

   pale, scrawny death

   maybe it’s not true that death always has the last laugh alisa

    

   remember

   how we would open the door and each time

   find ourselves in new rooms full of doors we are still

   choosing we still have options but

   fewer and fewer alisa if only someone had told us

   how loudly and irrevocably those doors slam shut behind us

   that is the sound of our dead applauding

   congratulating us on our flowering wilting rotting

   and flowering again

    

   they say that time is an infernal machine alisa but no

   time is a black cabriolet with an open top

   it is a carriage full of gypsies and bears

   it is a hearse that carries the fiddlers to the wedding

   it creaks and rocks with the music

   and when it finally runs over us alisa

   such rampant red roses

   will burst from our ridiculous

   already useless

   bodies

    

    

   This poem was published in NELLE in 2023

   Translated by Uilleam Blacker

   алісо а ти вже зрозуміла що з нами нічого не станеться

   що нас ніхто не перестріне в цьому темному провулку

   що мама даремно пів ночі обдзвонювала твоїх подруг

   і ми прокинемося на ранок живими й неушкодженими

   хіба може трохи старшими трохи печальнішими

   на жаль не мудрішими

   ти знала алісо?

    

   алісо виглядає так що нині вже жодна палиця

   не перекинеться на рушницю не вистрелить нам в обличчя отож

   нам не годиться вже тетеріти від світла від надміру повітря будьмо натомість

   виваженими квадратними пласкими ідучи над громохким

   пеклом сміху над вогненною прірвою любові

   дихаймо рівно спину тримаймо прямо і вниз

   уникаймо дивитися

    

   бачиш тепер і я потроху усвідомлюю

   що інші нас полишать але що ми залишаємося тут алісо

   і тільки голови реп’яхів обтяті нашими дерев’яними мечами

   рік у рік відростають наново це стоголова гідра життя

   сміється квітучими пащами в обличчя

   бліденької миршавенької смерті

   може брешуть що смерть завжди сміється останньою алісо

    

   а пам’ятаєш

   як ми відчиняли двері й опинялися

   щораз у новій повній дверей кімнаті ми й досі

   вибираємо нам поки є з чого вибирати але варіантів

   дедалі менше алісо якби ж хто був сказав нам

   як голосно й незворотно ці двері ляскають у нас за спиною

   це аплодують нам наші мертві

   вітаючи наше цвітіння опадання гниття

   знову цвітіння

    

   кажуть час це пекельна машина алісо але ні

   час це чорний кабріолет із відкидним верхом

   це бричка повна циган і ведмедів

   це катафалк що везе на весілля скрипалів

   він тріщить і хитається від музики

   і коли він нас таки переїде алісо

   які ж нестримні червоні троянди

   розбризнуться із наших смішних

   уже нікому не потрібних

   тіл

5. cultural stratum / культурний шар

   

   

   ENGUKR

   remember how once in a past life so long ago

   you would wake up and casually listen

   to the news now

   that seems unbelievable just like

   thinking about bucha or irpin

   you can’t picture those parks full of pine trees

   around sanatoriums and old estates

   you see only blown-up bridges gutted houses streets

   densely covered in the shards of people’s lives

   isn’t that what the archaeologists call

   a cultural stratum?

   skin stripped from a living epoch

   laid out on the earth, a bloody rag

   before this epoch began we 

   listened absentmindedly to the news and lived in cities

   with drama theatres in parks full of pine trees we

   were naive and beautiful we didn’t have to get excited about

   the single cabbage we hunted down in the empty

   supermarket we

   were like children brushing our teeth in the morning we

   would learn the names of places

   aleppo sanaa mekelle 

   where the epoch, skinned alive, lay in convulsions,

   its skin cast aside soaking the ground in blood

   waiting for future archaeologists but we

   would always forget those names

   we would finish brushing our teeth we’d put on our

   new trainers and grab a coffee in the kiosk

   go down into the metro without having to pick our way

   through people sleeping on the platforms we

   were creatures made of a different sort of material

   softer and pinker we would

   explain to our children what war is the way you might explain

   what the south pole or the planet mars are and not

   like you might explain why you can’t stick your fingers in the electric socket or

   climb onto the windowsill when the window is open we

   didn’t even know

   in that past life so long ago

   how many steel centimetres of pain

   can be plunged so easily

   into our soft, pink bodies

    

   This poem was published in The White Review in 2022

   Translated by Uilleam Blacker

   а пам‘ятаєш колись у минулому житті

   ти прокидалась і неуважно краєм вуха 

   слухала новини тепер

   це здається неймовірним так само як

   думаючи про бучу чи ірпінь

   уявляти соснові парки

   навколо санаторіїв і старих садиб

   а не підірвані мости оббіловані будинки вулиці 

   встелені густо уламками чиїхось життів

   здається саме це й називають археологи

   культурним шаром хіба ні?

   зняту з живої епохи шкіру

   розстелену на землі кривавим клаптем

   до настання цієї епохи ми

   недбало слухали новини жили у містах

   із сосновими парками з драматичними театрами ми

   були наївні і прекрасні ми не мусили радіти

   одинокій капустині дивом впольованій у порожньому супермаркеті ми

   були як діти чистячи зранку зуби ми

   дізнавалися назви місць

   алеппо санаа мекелле

   місць де епоха вже звивалася без шкіри

   де шкіра її вже лежала стікаючи кров‘ю на землі

   чекаючи на своїх майбутніх археологів але ми 

   незмінно забували ці назви 

   дочистивши зуби ми вдягали

   новенькі конверси купували в кіоску каву

   забігали в метро не перечіпаючися 

   через людей що спали на платформах ми

   були істотами зліпленими з іншого тіста

   м‘якшого рожевішого ми мусили

   пояснювати дітям що таке війна як пояснюють

   що таке південний полюс чи планета марс а не так

   як пояснюють чому не можна стромляти пальці в резетку чи вилазити

   на підвіконня при відчиненому вікні ми

   в тому минулому житті

   навіть не знали

   скільки сталевих сантиметрів болю

   можна безперешкодно занурити

   у наші м‘які рожеві тіла

6. a moving grove / a moving grove

   

   

   ENGUKR

   go escape while you can go escape

   buy tickets for the last train the water

   as it subsides reveals

   curbs pavements the riverside

   the anatomy of the sinewy city that lies 

   naked and unfamiliar like a man in your bed 

   go – escape while you can

    

   take all your belongings

   everything that’s yours

   split lips cut knees

   the cracked jar of a head from which 

   memory slowly seeps and all you can 

   leave just leave behind

   the evening lights in the windows

   the beloved exposed throat of the sky

   the smell of the subway the lead of the river

    

   go and don’t come back have no doubts that’s how it is 

   to fall into the bottomless well of a body

   to throw yourself like a comb over your shoulder

   to sow yourself across a field so that a host

   of warriors might grow

   this is how the needle passes

   through the needle’s eye this is how the forest 

   shall come up to the walls

    

   and start to tremble

    

   This poem was published in Words Without Borders in 2023

   Translated by Uilleam Blacker

   їдь тікай поки можеш їдь тікай

   купуй квитки на останній потяг води

   що відступаючи оголює

   набережні бордюри тротуари

   анатомію жилавого міста яке лежить

   голе й чуже як чоловік у твоєму ліжку

   поки можеш їдь тікай

    

   збирай свої пожитки

   все що твоє забирай з собою

   прикушені губи розбиті коліна

   надтріснутий баняк голови з якого

   помалу цідиться пам’ять а все що можеш

   залишити залишай

   нічні світла у вікнах

   неба любе беззахисне горло

   запах підземки свинець ріки

    

   їдь і не повертайся не сумнівайся саме так

   провалюються в бездонний колодязь тіла

   кидають себе як гребінь через плече

   засівають собою поле аби зростити

   військо саме так голка проходить

   крізь вушко голки так ліс

   приступає до стін

    

   починає тремтіти

7. vesper / vesper

   

   

   ENGUKR

   so hard to hate someone at the end of a long day

   when the distance between our morning and evening selves

   lengthens like the shadows of the trees at the boundary between two fields 

   when the last rays of the sun break like spears

   on the back of the great beast of the night

   as it crawls out from behind the horizon

    

   at an hour like this

   it is hard to tell a wound: hurt, don’t heal

   to tell your heart: beat like a fire alarm bell

   to tell your body: tie yourself in a knot don’t let go tremble

    

   at an hour like this it is especially hard

   to till a stony field with rusty iron

   to sow tiny seeds of rage blindly into the dark earth 

   to hope for a bitter harvest from bitter seeds

    

   because – can you hear – the birds have stopped rustling in the dark 

   do you see – the trees have gathered at the gates in the twilight

   and those who have wronged us

   still wander our fields not knowing our roads

   stumbling helpless in the dark

    

   in the end every wound is simply a ditch

   a groove in the ground from which a long stubborn root has been torn

   a burrow from which a fox has been smoked and chased endlessly through rainy fields 

   a rut carved by a helpless wheel in a sodden road

    

   soon the wind the rain will come for it and the grass the grass

   the birch goosefoot dog-grass burdock hemlock will sew the uneven edges together the earth will lick its grazed memory

   with its coarse green tongue

    

   and so we too

   forget to hate as we sleep 

   and simply grow like grass 

   covering the earth

   with our clinging brittle 

   superfluous

   love

    

   This poem was published in Words Without Borders in 2023

   Translated by Uilleam Blacker

   так важко когось ненавидіти після довгого дня

   коли відстань між нами ранішніми й нами вечірніми

   довшає як тіні дерев на межі

   коли останні промені сонця ламаються як списи

   об спину великого звіра ночі

   що суне з-за обрію

    

   такої години

   важко сказати рані не гойся боли

   серцю — калатай як дзвін на пожежу

   тілові — скрутися вузлом і тремти не відпускай

    

   такої години особливо непросто

   боронувати камінну ниву іржавим залізом

   наосліп сіяти маленькі зерна люті в чорноту

   сподіватися з гіркого збіжжя гіркого врожаю

    

   бо чуєш уже відшаруділи в сутіні птахи

   бачиш уже дерева зійшлися в пітьмі до воріт

   а ті хто скривдив нас

   і досі блукають полями не знаючи дороги

   спотикаючися безпорадно в пітьмі

    

   зрештою будь-яка рана то тільки рівчак

   яма в землі з якої видерли упертий довгий корінь

   нора з якої викурили лисицю і довго гнали полями під дощем

   ринва виїдена безпомічним колесом на розкислій дорозі

    

   скоро по неї прийде вітер дощ потім трава трава

   берізка лобода пирій реп’ях болиголов затягнуть нерівні краї

   земля залиже свою розшарпану пам’ять

   зеленим шерехатим язиком

    

   от і ми

   забуваємо ненавидіти вві сні

   й тільки ростемо як трава

   вкриваючи цілу землю

   своєю чіпкою ламкою

   нікому не потрібною

   любов’ю